Джон Фаулз

Люди, які не можуть бачити, почувати, танцювати, малювати, плакати, чуючи музику, відчувати світ, західний вітер. Ніколи не зможуть по-справжньому бути.

Ти ж не можеш ненавидіти того, хто перед тобою стоїть навколішки. Того, хто без тебе не людина – лишень півлюдини.

Мета для душі — як вода для тіла».

Але не можна забути спеціально, це може хіба що саме статися.

— Ти щось знаєш про мистецтво? — запитала вона.
— Знанням це не назвеш.
— Бачу, що так і є. Інакше ти б не позбавив волі ні в чому не винну людину.

Вони прекрасні. Але сумні.
— Усе на світі сумне, коли його таким робити, — сказав я.
— Але ж їх сумними зробив ти! — вона дивилася просто на мене з другого боку шухляди. — Скількох метеликів ти вбив?
— Сама бачиш.
— Ні, я не бачу. Я думаю про всіх тих метеликів, яких би породили оці, коли б ти дав їм жити. Я думаю про всю ту живу красу, якій ти поклав кінець.
— Ти не можеш сказати напевне.
— Ти навіть оцим ні з ким не ділишся. Хто їх бачить? Ти, як той скнара, тримаєш усю красу під замком у цих шухлядах

— Терпіти не можу вчених, — заявила вона. — Ненавиджу тих, хто збирає щось, класифікує, дає назви, а тоді все про нього забуває. Так люди роблять і з мистецтвом. Називають художника імпресіоністом, чи кубістом, чи ще якось, тоді кладуть його в таку шухляду і більше не бачать у ньому живу особистість. Але, маю відзначена, оформлена колекція чудово.

У той перший день я купив і грамофон. Тільки маленький, але, маю зазначити, він її дуже потішив. Я не хотів, аби вона знала, що я не розуміюся на музиці, але побачив платівку з записами Моцарта у виконанні якогось оркестру, то й купив її. Це була вдала покупка, вона їй сподобалась, а значить, трохи і я теж. Одного разу, значно пізніше, вона плакала, коли ми її слухали. Тобто в неї з’явилися сльози на очах. Потім вона мені розповіла, що він уже майже помирав, коли писав цю музику, і знав, що невдовзі помре. Як на мене, ця мелодія не відрізнялася від інших, але ж вона була така музикальна дівчина

— Це штучне освітлення! Я ніколи в ньому не малюю. Воно бреше.
Я знав, до чого вона веде, і тримав язик за зубами

Десь тими днями вона малювала й мене, це був немовби комплімент у відповідь. Я мав сидіти на стільці й дивитись у куток кімнати. За півгодини вона порвала аркуш — іще до того, як я зміг її спинити. (Вона часто рвала свої роботи. Мабуть, це такий артистичний темперамент.)
— Мені б, може, це сподобалося, — сказав я. Але вона не відповіла, навіть не поворухнулася.
Час від часу вона говорила. Це здебільшого були особисті зауваження:
— Тебе дуже важко вловити. Ти такий безликий. Усе якесь невизначене. Я уявляю тебе як предмет, а не особистість