Сергей Жадан

Коли тобі є чим зайнятись, ти менше думаєш про коридори майбутнього, якими так чи інакше доведеться пройти.

— С другой стороны тоже стреляют, — огрызается Валера.
— Стреляют, — соглашается Нина. — Только ведь вы об этом тоже не говорите. Будто вас это не касается. Хотя давно следовало определиться, с какой вы стороны. Привыкли всю жизнь прятаться. Привыкли, что вы ни при чём, что за вас всегда кто-то всё решит, что кто-то всё порешает. А вот не решит, не порешает. Не в этот раз. Потому что вы тоже всё видели и всё знали. Но молчали и не говорили. Судить вас за это, конечно, не будут, но и на благодарную память потомков можете не рассчитывать. Короче, — говорит Нина и решительно поднимается, — не тешьте себя иллюзиями, отвечать будут все. И хуже всего будет тем, кто отвечать не привык.

Телефони існують, аби повідомляти ними різні неприємності. Телефонні голоси звучать холодно й офіційно,

Я постійно позичав у нього одяг, він у мене – гроші. Різниця була в тому, що одяг я завжди повертав.

Удень я знову телефонував Кочі. Ніхто не відповідав. Може, він помер, подумав я. Причому подумав із надією.

Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами.

Виглядав строкато, лисина його мала ніжно-рожевий відтінок, а окуляри робили схожим на божевільного хіміка, який щойно винайшов альтернативний, екологічно чистий кокаїн і тут-таки поставив на собі досліди.

Телефони існують, аби повідомляти ними різні неприємності.

так само безнадійно було навколо, так само довгими видавались хвилини, проведені тут

Весь цей ранок якось дивно не міг нічим завершитись, ніби щось розладналось у механізмах, якими я керувався. Щось не складалось. Я мовби стояв у просторому приміщенні, до якого запустили якихось невідомих мені людей, а після цього вимкнули світло. І хоч приміщення було мені знайомим, присутність цих чужих людей, котрі стояли поруч і мовчали, щось від мене приховуючи, насторожувала.